Історія села Станіслав

 

Ім’я в історії села. Юрій Прокудін.

НАДІЇ НА ЗУСТРІЧ

Автор кореспонденції – Антоніна Голобородько, вчитель-пенсіонер, сількор (газета «Придніпровська зірка» за 7 жовтня 1986 року).

Перші випускники Станіславської школи… Як склалися їх життєві шляхи? На жаль, багатьох з них вже немає в живих. Стежка пошуків привела до випускника школи 1925 року, професора Харківського державного університету Юрія Миколайовича Прокудіна.

Ще в дитинстві захопленням Юрія Прокудіна стала рідна природа: збирав черепашки на березі Дніпровсько-Бузького лиману, насіння рослин на городах та пагорбах, ловив метеликів та інших комах для колекцій, чим викликав безкінечні насмішки однолітків. Його першим, так би мовити, «наставником» стала книга письменника С. Т. Аксакова «Дитячі роки Багрова-онука».

Доля готувала Юрію Прокудіну скромну роль рахівника у рідному Станіславі, адже після закінчення семирічки хлопець поїхав вчитися до Херсонської торгівельно-кооперативної школи, куди направило його місцеве сільСТ. Та на другому курсі навчання учбовий заклад закрили, й Прокудіна перевели до Херсонської будівельної профтехшколи. Але й тут він не залишив своїх захоплень дитинства.

Колекціонував менше, але більше читав, проводячи чимало часу в Херсонській публічній бібліотеці, вишукуючи книги з природознавства. Мало хто з товаришів по профтехшколі знав про біологічні захоплення Юрія Прокудіна, бо він ретельно приховував цей «недолік».

Якось у бібліотеці Юрій зіткнувся зі студентами-агробіологами Херсонського інституту соціального виховання (нині державний університет – О. Г. ). Ця зустріч стала для хлопця вирішальною і визначила його подальший життєвий шлях. Він залишив профтехшколу, склав вступні екзамени і став студентом інституту.

Так почався шлях в науку. Незабутній слід в серці Юрія лишила участь у першій науковій експедиції з вивчення іхтіофауни Дніпра в районі Дніпровських порогів. Але вирішальне значення мала екскурсія до заповідника «Асканія-Нова»: «До цього я був біологом «широкого профілю», – пригадує Юрій Миколайович, – не замислюючись над тим, що мені більше до душі – тваринний чи рослинний світ. Степ мене покорив. Я відчув себе ботаніком. І з тієї хвилини віддав цій науці не тільки руки й серце, але й усього себе».

Понад п’ятдесят років життя Юрія Миколайовича Прокудіна пов’язані із Харківським державним університетом. Він самовіддано любить працю викладача, тому не раз відмовлявся від пропозицій перейти на дослідницьку роботу в систему Академії наук. Понад 35 років Юрій Миколайович очолює кафедру ботаніки. За цей час за його участю підготовлені сотні спеціалістів-ботаніків, які працюють в різних куточках країни – у школах, науково-дослідних інститутах, заповідниках, ботанічних садах.

Як один із провідних фахівців у галузі дослідження дикорослих зернових, Юрій Миколайович започаткував в університеті новий напрям з вивчення цієї групи – біосистематику. Вчений опублікував понад 80 наукових робіт, присвячених переважно зерновим культурам України. Він же – натхненник, організатор й основний автор колективної монографії харківських ботаніків «Злаки України», що подарував рідній Станіславській школі. Такої праці з вивчення зернових культур ще не було в країні.

У житті випускників кожної школи, напевне, наступає час, коли вони звітують перед рідним колективом, що дав путівку в широке життя. Подібна хвилина настала і в житті доктора біологічних наук, професора Юрія Миколайовича Прокудіна. Він гідно витримав екзамен на вірність своїй професії, рідній природі.

Витоки. Вони завжди тут, у рідному селі. Яскравим прожектором на початку життєвого шляху Ю. М. Прокудіна, що освітив його подальшу долю, стала рідна Станіславська школа.

«Мені давно хочеться побувати в Станіславі, – пише в листі Юрій Миколайович, – хочеться пройтися напівзабутими місцями та стежинами моєї далекої юності і я ще не втрачаю надії на зустріч з нею».

На фото: Ю. М. Прокудін – випускник школи (1925) та під час роботи у Харківському державному університеті (реставрація фото Анатолія Горєва).

Фото Олександра Голобородько.  Фото Олександра Голобородько.


Спогади до 1-го вересня

Першого вересня всі ми, незалежно від віку, переносимось до незабутніх шкільних порогів. Згадуємо наших дорогих вчителів - світлих провідників на загадкових і незвіданих шляхах знань, друзів-однокласників. Багатьох із них уже немає на цьому світі. Світла їм пам*ять…


 

 Ось кілька фото з історії рідної Станіславської школи…

                                                                                   О.К.Голобородько


 



 

    


 




 

Час лиманського бичка

У минулі часи станіславські рибалки ловили таку ось рибку (див. перше фото: на пункті прийому риби (лабаз) колишнього місцевого рибколгоспу; світлиною поділився земляк Олександр Альошин). Нині  їх поріділі лави задовольняються значно меншим калібром (варіанти: карась, таранька, тюлька тощо). Епоха крупної риби на Лимані на багато-багато літ скінчилась.

А рядових любителів, як і у всі часи, виручає вірний і демократичний об΄єкт лову – бички. Ловляться вони і з берега, і з човнів. Ловляться і теплої, і холодної пори.

Згадується, як у нашому дитинстві добували ми їх так, як мабуть більше ніде не було – коли руйнувалася крига (лютий-березень). Курсуючи уздовж "мілкого" берега на крижинах (по-станіславському – на плиницях), ми, дітлахи, пильно розглядали крізь надпрозору воду (шар – близько метра) лиманське дно: бички дивились свої зимові сни у «ліжечках»-ямках, що повторювали їх форму. Ось тут і пробуджували бичків наші гарпунці у вигляді вилки, прикріпленої до комишини. Інший варіант лову бичків холодної пори – це коли відколювали сімінцем (ломиком) шматки криги від берега (припій): сонні бички вискакували з-під криги, під якою спали у піску, на якусь мить застигали на дні – і тут їх чекав укол вилкою.

Нині найбільш популярний бичколовний майданчик у Станіславі – це баржі, що десь три десятиліття тому невпізнанно змінили природні контури берега.

Але ніяка вудка чи дитячий гарпунець у вигляді вилки не може зрівнятися з масштабними «сітями» згубного сірководню, що під час літньої спеки нищить лиманські запаси бичків. Торік цю сумну картину на нашому «глибокому» березі довелося бачити аж двічі (див. передостаннє фото); хоча б не повторився цей «бичковий приплив» і нинішнього літа.

 

О.К.Голобородько



Станіслав — село в Україні, в Білозерському районі Херсонської області. Населення становить 4724 осіб. Перша згадка про Станіслав в "Описі ріки Дніпро від Переволочної до Чорного моря" від 20 січня 1697 року.

У 1754 році в селі Станіслав згадуються зимівники запорожців, козаки займалися рибним уловом, добували сіль у Прогноях, вирощували пшеницю, гречку. Село Станіслав належало до Перевізької паланки.

Місцевість, де розташований Станіслав, була заселена відвіку. Про це свідчать виявлені на території і поблизу села поселення епохи бронзи (II тисячоліття до н. е.), городище, поселення і 2 могильники скіфського часу (VII–III ст. до н. е.). Існує припущення, що згадуваний Геродотом храм Деметри (V ст. до н. е.), знаходився на місці нинішнього Станіслава.

Виявлені також поселення перших століть н. е., пов'язані з грецькою колонією Ольвія, розташованою на іншому боці Бузького лиману. У селі стояв храм Деметри. Знайдені 2 візантійські монети X ст. н. е.

Під час перебування цієї території під владою Великого князівства Литовського у XV ст. на мисі, який врізається в Дніпровський лиман, виникло поселення, яке згодом було зруйновано. Вітовт під час походу на татар влітку 1398 року підбив собі околиці нижнього Дніпра й для оборони їх поставив кам'яний замок, назвавши його городом святого Івана. Київська земля у XV сторіччі — централізований організм, де військова, фіскальна, адміністративна і судова влада була зосереджена в руках нащадків Володимира Ольгердовича — Івана Володимирович (?- 1435), Олелька Володимировича (1441–1454), та його сина Семена Олельковича (1454–1470).

Протягом короткого часу за великого князя Вітовта (1392–1430), який не без успіху намагався встановити контроль над Причорномор'ям, буферна смуга вважалася частиною русько-литовської державної території. Останні сліди руських залог, висунутих далеко на південь, фіксуються у 1450—1460-х рр.

Згадкою про так званих «Князя Семенових людей», тобто бояр Семена Олельковича Київського, які несли вартову службу на косі при злитті Дніпровського і Бузького лиманів, а сама коса отримала назву Семенового Рогу (село Лупареве).

Ймовірно у Станіславі, розташовувався один із таборів Богдана Хмельницького у кінці 1647, на початку 1648 року.

Після утворення Нової Січі і створення Прогнойської паланки тут була переправа, що пов'язувала паланку з правобережжям лиману. У 1768 р. нею скористалися запорожці, що йшли з Прогноїв для участі в Коліївщині.

У 1754 році згадуються зимівники запорожців — Якима Кравця, Михайла Бойка - Платнерівського куреня. У 1774 відібраний в Османської імперії і включений до складу Російської імперії. В 1787 році тут мешкало 1290 чоловік і 45 жінок та при селі було 25 100 десятин зручної і 3900 десятин незручної землі. У 1788 році казенне село Станіслав входить до складу території Чорноморського козацького війська. У 1799 р. вже мешкало 201 чоловік і 181 жінка. В першій половині XIX століття село почало швидко рости за рахунок переселенців із центральних районів України. Вже у 1816 році тут нараховувалось 1557 осіб. В 1841 році село Станіслав, яке складалося із 336 дворів, було віднесено до розряду містечок Херсонського повіту.

Станом на 1886 рік у містечку мешкала 3131 особа, налічувалось 510 дворів, існувала церква православна, школа, 11 лавок, земська станція, 3 винних погреба, відбувались ярмарок 14 вересня, торжок, базар по неділям та святковим дням. За 4 версти — рибний завод. За 7 верст — рибний завод. За 9 версти — 2 рибних заводи. За 11 версти — рибний завод.

В 1928 році село Станіслав, налічувало 1145 господарств. Кількість населення становило 5020 осіб. 2378 — чоловіків, 2642 — жінки.

rada.org.ua - портал місцевого самоврядування

 

 

Календар України

Логін: *

Пароль: *